Опале листя привітало знову
Малі сніжинки, що торкалися землі.
Старенька панна, що спиралася на втому,
Закрила вікна, зникла у пітьмі.

"Колись і я була такою молодою,
Налита по самісінькі вінця,
Та зустрічаю я тебе старою,
Коли приходиш, помирає та краса.
Чому я не оте мале дівчисько,
Що цвітом пуп*янків тебе стріча?
Чи мигдалеве те хлопчисько,
Яке твій ворог, хоч тебе й не знає!
Волосся золотаве стало сивим,
Блакитні очі зблякли на мені.
У губ, мов та калина спілих,
Недоведеться бачити тобі"-
Сказала тиші, а лице змарніле
Поглянуло на близькії сніги.

Вона пішла останнім жовтим листям,
Останнім теплим промінем пори,
Тримаючи чомусь сукню облізлу
Руками, які знову молоді.
А по щокам дощами бігли сльози,
Відводячи терпіння нанівець.
Та зупинитися тепер вона не в змозі,
Хоча іде на вірний свій кінець.

"О, клятів ворогу, чому кохаю я?!"
Зустрілися так осінь і зима.