Що ж, справляємо панехіду над мовою,
створюючи форпост для сленгів різних?
В одну сторону звемо солов'їною,
а в іншу задовольняємо дядечок грізних.
Говорим, що серцем линемо,
проте стоїмо на землі.
Якби ми Вітчизну покинули,
наврядчи забули її.
Такий аномальний гротеск,
це явище буде анонсом.
На першу шпальту протест
відомий старим резонансом.
Ми дочки й сини України,
що вбили ріднеє слово.
Звели його до руїни,
скалічили бідному ноги.
А зараз підняти бажаємо,
ніби нічого й не було.
Стоїм ми собі і чекаємо,
може воно і забуло?
Не знаю, начхати, панове,
мені на щоденну рутину:
негоже ж матері вбивати
свою єдину дитину.